Ответы и объяснения

2014-03-10T16:59:10+00:00
У всі часи людина мала вибір: чинити добро чи зло, служити людям чи вождям-тиранам, бути вірним сином Вітчизни чи яничаром. Що ж впливає на цей вибір? На таке питання дає відповідь роман О. Гончара «Собор», який став видатною, але скандальною подією в історії української літератури. Написаний у 1968 році, він виявився своєрідним вибухом серед «офіційного» благополуччя, скерованим проти серйозних суспільних вад. Для роману, вилученого з літературного процесу на вісімнадцять років за національно-патріотичні мотиви, доля зачіплянського собору стала ніби прообразом. На сторінках роману жорстко зійшлися у двобої Руйнач і Будівельник. І руйнація, і будування вершаться на рідній землі, де вже утворилися страшні за своїми наслідками «зони зла». Вони не лише в душах безбатченків, які задля власного матеріального благополуччя та бюрократичних поривань до нових посад ладні забути і зрадити рідні витоки. Вони зароджуються і в душах тих, про кого Микола Баглай сказав: «Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо… Руйнуємо своєю байдужістю». Через весь роман проходить ідея вибору, яка поділяє людей на героїв та ан-тигероїв, наче триває повсякчасне випробування на людяність. І над усім цим возвеличується спрямований угору собор як символ духовності, краси людського духу, багатства, як свідок історії. Тому собор стає для нас, читачів, тим виміром, за яким формується наше ставлення до того чи іншого персонажа. О. Гончар відверто підводить нас до висновку, що не люди намагаються зруйнувати собор-святиню людського буття. Це робить система демагогії, брехні й кар’єризму, яка плодить «лободівщину». Образ цієї системи реалізований через образ Володьки Лободи, який сягнув високо не завдяки своїй духовності, а за вдяки кар’єристським здібностям. Близькі до нього і колгоспний бригадир, що «зламав собор душі Єльки», і Ромця Орляченко, який живе за правилом риби, що шукає, де глибше. Огиду викликає у мене і п’яна компанія, яка влаштувала оргію у храмі. «Лободівщині» у «Соборі» протистоїть народ й історія. Образ народу, духов но красивого і вірного рідній історії, втілено в образах молодих героїв: Миколи  Баглая, Єльки, Віруньки та Івана Баглая. Мене особливо вразив образ Миколи Баглая, який, на мою думку, як і його вчитеЖь Хома Романович, – з когорти святих. Тому такий трепетний слід залишають в душі слова вчителя: «Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!» Собор входить в долю кожного героя роману як щось невід’ємне, а от уже чи сприймати його, вболівати за нього, чи руйнувати – справа совісті. Жахливо, боляче уявляти, читаючи, обдертий, зранений, у гнилих риштованнях собор. Але він стоїть. На цей раз вистояв. Та чи надовго? Це питання наче б’є по тобі, по твоїй свідомості, совісті. Воно спрямоване письменником до наших душ, до мене особисто, до моїх однолітків, до майбутнього покоління. …Я перегорнув останню сторінку роману і зрозумів, що наче став на якийсь щабель вищий. «Собор» відкрив мені свою мудрість: всі вчинки (і великі, і незначні) народжуються у душі, благословляються у її соборі. Значить, ось що головне: собор душі! І від того, які святині він вміщує й проповідує, залежить і життя, і доля. Сьогодні перед нами, випускниками, стоїть важливе питання: як правильно обрати свій шлях, щоб потім все життя не каратись за помилку. «Собор» підказує: керуйся дороговказом святинь собору своєї душі, відчуй, чого від тебе очікують люди, мобілізуй свої здібності й можливості – і твори добро!