Ответы и объяснения

2013-12-13T16:01:33+00:00
«Климко йшов босий, в куцих штанцях, старої матроске, яка була колись голубий, а тепер стала сіра, і ще в дядька Кирила вартівні. Тієї вахті, як говорив дядько, було «сто років і не рвалася вона лише тому, що заскорузлая від давнього мазуту. Не брали її ні дощ, ні сніг, ні сонце... Вночі вона холоднела, а вдень аж диміла на сонце, пахла ще сильніше...»«Жив... з яких пір осиротів».
«Це була найбільша радість Климка - покласти перед дядьком ошатно списані зошити, а самому взятися працювати: винести миску з водою, витерти підлогу, і тихо, крадькома, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшку, яку сам і наварив,- гарячою і запашної. Про зошитах він ніколи не боявся, оскільки тільки за листом іноді мав “посередньо»»«Він так би і виріс серед квітучих ночей, якби не настали ночі інші ночі, без вогнів Від них віяло ліками, димом польових солдатських кухонь, гарячими на сонце уламками літаків і гармат»«Доглядати за собою - зварити є, прибрати в будинку, випрати одежину - він умів і сам» «Найстрашніше відбулося тоді, коли він, відпочивши, встав, щоб йти, і впав: ноги не тримали... Він злякався, став розтирати ікри, стегна, бив по ним кулаками і кричав: «Ну-ка, ідіть! Ну-ка, йдіть мені зараз же!»«...Йдучи з сумкою за плечима вище незнайомій вулиці, Климко згадував свою станцію, кожен день її життя і кожну годину...»«А Климко висмикнув з сумки надорванную плащ-намет, розіп'яв її в руках так, щоб приховати дівчину, і став розглядати, бурмочучи стурбовано перше, що прийшло йому в голову...»«Німець таки дістав його вже кулаком у груди... Климко спробував встати, але в грудях і в коліні захворіло, що він застогнав і поповзом, ковзаючи ліктем по бруду і тягнути за собою вузол, вибрався з калюжі»«Климко йшов мало-помалу, так як вкрай изморился зі своєю ношею. Мішок з сіллю і харчами він перев'язав навпіл і ніс по черзі то на одному, то на другому плечі. У дощ він не зупинявся, щоб де-то його перечекати, а йшов, напялившись надірваною плащ-наметом, поки несли ноги».