Ответы и объяснения

2011-05-11T19:45:05+00:00

Згадуючи дитинство, проймаєшся дивними відчуттями. Якось щемно стає у грудях, коли згадуєш подвір’я, на якому зробив перші кроки. Неве лике, затишне, повите виноградною лозою, воно ледве пропускало сонячні промені. Улітку захищало від спеки, взимку — від сніговіїв. Восени падо лист застеляв землю пухким килимом, на якому бурюкалися ми

діти. А піднімеш голову вгору — налиті кетяги винограду. Ледь прибиті ран
ковою памороззю, яка стікала вдень прозорою краплею, виноградні грона
здавалися прозорими, навіть насіння проступало крізь блідорожеву обо
лоночку і манило дитячу уяву. Тоді татко брав мене на руки, підіймав угору
і я діставав губами стиглі виноградинки. А на дверях, притулившись до од
вірка, стояла мама й удавано сердилася, побачивши моє замурзане личко.
А потім ми всі весело сміялись. Навесні батько обрізав лозу — і подвір’я
світлішало, щоб уже в травні зазеленіти знов.
Наш будинок був розташований на околиці селища й одним боком
дивився на байрак. А на іншому боці яру височіли багатоповерхові бу
динки. Наш невеликий провулочок складався з одноповерхових буди
ночків приватної забудови і був невеличким острівцем краси і гармонії
посеред великого гамірного міста. Нашій сім’ї належала одна частина будиночка, з іншого боку височів
сусідський паркан. Бабуся вважала, що цей паркан псує красу, і засаджу
вала його плетючими квітами. Коли зацвітала червона красоля та різно
кольорові чашечки кручених паничів — паркан зникав, перетворюючись
на барвистий яскравий килим.
Невеличкий штахетник огороджував бабусин палісадник перед вікна
ми від вулиці. Чого там тільки не було! Квіти змінювалися залежно від сезо
ну, наповнюючи подвір’я пахощами літа, але бабусиною гордістю завжди вва
жалися троянди. Вона вирощувала їх із пагінців, захищала від негоди, а коли
вони зацвітали — не могла намилуватися ними. А одного разу вона вирос
тила трояндуплетючку, колючуколючу, але невимовно прекрасну.
Мені найдужче подобався білий бузок, який ріс під вікном моєї кімна
ти. Бабуся посадила його на честь мого народження, але він обігнав мене
в рості. Щороку на День Перемоги ми з бабусею ламали бузок і йшли до
Меморіалу Слави. Бабуся підіймала мене на руки, і я клав білий букет до
вічного вогню. А повертаючись додому, я бачив, як біліли бузкові квіти
на фоні червоного цегляного будинку і ледь торкалися мого вікна. Навесні наш будинок змінювався, бо змінювався сад за ним. Спочатку
він вирував білою завірюхою яблуневого і вишневого цвіту, трохи згодом
потопав у зелені, а ще пізніше — у багрянці налитого плоду. Невеличкі
віконця блищали чистими шибками, що зоріли і вабили різним теплом.
Звідти я пішов у перший клас, а коли батьки одержали квартиру у ба
гатоповерховому будинку в іншому районі міста, я відмовився з ними пе
реїжджати, залишившись жити у бабусі.
А тепер, коли бабусі не стало, я ходжу до школи в новому районі, де
живуть мої батьки. Мені подобається і мій дім, і нова школа, і мої нові друзі.
Але там, в старому районі, залишилося не тільки моє дитинство, а й час
точка мене самого. Іноді навіть уявляю, що відчиняю хвіртку, а там на по
розі стоїть бабуся і чекає на мене. Знаю, що чудес не буває, що минуле не
повертається. Але в серці на все життя залишаться спогади про старень
кий чепурний будиночок, огорнений серпанком саду,— моя рідна домівка.