Ответы и объяснения

  • 366
  • хорошист
2013-02-18T17:47:11+00:00

В Путивлі-граді вранці-рано 

Співає, плаче Ярославна, 

Як та зозуленька кує, 

Словами жалю додає. 

«Полечу, – каже, – зигзицею, 

Тією чайкою-вдовицею, 

Та понад Доном полечу, 

Рукав бобровий омочу 

В ріці Каялі. І на тілі, 

На княжім білім, помарнілім, 

Омию кров суху, отру 

Глибокії, тяжкії рани...» 
І квилить, плаче Ярославна 

В Путивлі рано на валу: 

«Вітрило-вітре мій єдиний, 

Легкий, крилатий господине! 

Нащо на дужому крилі 

На вої любії мої, 

На князя, ладо моє миле, 

Ти ханові метаєш стріли? 

Не мало неба, і землі, 

І моря синього. На морі 

Гойдай насади-кораблі. 

А ти, прелютий... Горе! Горе! 

Моє веселіє украв, 

В степу на тирсі розібгав». 
Сумує, квилить, плаче рано 

В Путивлі-граді Ярославна. 

І каже: «Дужий і старий, 

Широкий Дніпре, не малий! 

Пробив єси високі скали, 

Текучи в землю половчина, 

Носив єси на байдаках 

На половчан, на Кобяка 

Дружину тую Святославлю!.. 

О мій Словутицю преславний! 

Моє ти ладо принеси, 

Щоб я постіль весела слала, 

У море сліз не посилала, – 

Сльозами моря не долить». 
І плаче, плаче Ярославна 

В Путивлі на валу на брамі, 

Святеє сонечко зійшло. 

І каже: «Сонце пресвятеє 

На землю радість принесло 

І людям, і землі, моєї 

Туги-нудьги не розвело. 

Святий, огненний господине! 

Спалив єси луги, степи, 

Спалив і князя, і дружину, 

Спали мене на самоті! 

Або не грій і не світи. 

Загинув ладо... Я загину!»
(Т.Шевченко)